що ті натяки гризуть твою душу й затроюють спокій, а мені не приносять ніякої помочі, я постановила собі мовчати, писати тобі тільки про веселі речі, а сама собі радити. Я почала шукати лекції. Чи думаєш, що з твоїх приятелів, із тих панів військових, що тепер так ярко палають святим вогнем обурення на мою ганьбу, хоч один зголосився, хоч один забажав бодай чимнебудь допомогти мені? Ах, ні! Один зголосився, один предложив мені свою поміч! Це був барон Рейхлінген. Але ціною його помочі мало бути те, про що сама думка наповнює мене огидою і обридженням. Я відіпхнула його, та він не хотів відчепитися, волочився за мною, говорив мені виразно, що бажає самою своєю присутністю і невідступністю скомпромітувати мене в очах світу, а потім… потім мав надію, що оклеветана і засуджена загальною опінією ще перед сповненням проступку, кінець кінців, упаду там, де він хотів мене мати. Що мала я чинити? Не хотячи викликати скандалу, як потопаючий бритви, я вхопилася того способу, який піддала мені Юлія. Я подала вид, буцім то схиляюся до його бажань, запросила його, щоб бував у мене, та рівночасно я запрошувала завсігди кілька резолютних панночок з Юльчиного пансіону. Держачися здалеку, як хазяйка дому, я лишила його в їх руках. Результат перевершив мої сподівання. Зіпсований до шпіку костей, барон швидко засмакував у їх товаристві ліпше, як у моїм. Пив, сипав грішми, одурював себе і силувався одурювати нас усіх. Я приймала його гроші і дарунки, знаючи, що коли їх не прийму, він кине їх у перші-ліпші, може зовсім не такі потрібні руки. Я бачила, що він руйнував себе, та який же інтерес мала
