— Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені…
— Гірш? О, коли він замішався до цієї справи, то це певно вони. Ну, бувай здоров! Пам'ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках… знаєш, держися невтрально, спокійно! Решту здай на мене!
І обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілунох.
Дзвінок забрязкав ще раз з подвійною силою.
— Ну, йди, йди і відчини їм, — мовила Анеля, — бо дріт урвуть! Іди!
Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундурі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними відомих йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії війшла також.
— Перепрошаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.
— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.
— Чи тут живе пані… — вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі: — Анеля Ангаровичева?
— Так. Це моя жінка.
— А можемо бачити її?
— В якій цілі, коли вільно запитати?
— В цілі сконфронтовання[1] її з оцими панночками, а евентуально в цілі переслухання.
— Що ж діяти! — мовив капітан. — Коли пан комісар має такий наказ…
- ↑ Зведення віч-на-віч.
