Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/207

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені…

— Гірш? О, коли він замішався до цієї справи, то це певно вони. Ну, бувай здоров! Пам'ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках… знаєш, держися невтрально, спокійно! Решту здай на мене!

І обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілунох.

Дзвінок забрязкав ще раз з подвійною силою.

— Ну, йди, йди і відчини їм, — мовила Анеля, — бо дріт урвуть! Іди!

Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундурі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними відомих йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії війшла також.

— Перепрошаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.

— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.

— Чи тут живе пані… — вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі: — Анеля Ангаровичева?

— Так. Це моя жінка.

— А можемо бачити її?

— В якій цілі, коли вільно запитати?

— В цілі сконфронтовання[1] її з оцими панночками, а евентуально в цілі переслухання.

— Що ж діяти! — мовив капітан. — Коли пан комісар має такий наказ…

 
  1. Зведення віч-на-віч.