роби! Не мавш права! Розумієш це? А про мене… коли часом… спогадаєш…
Надсильне, довго здержуване хлипання перервало її мову. Сльози з очей полилися потоком. Мов перелякана дитина, тулячися до мужевих грудей, вона шептала уриваним голосом.
— Антосю! Антосю! Коли б ти знав!.. Ти назвав мене… нікчемницею… без серця… без сумління… Твоя правда, та не зовсім, Бог мені свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумління, це правда, та не позбулась його. Поглянь на мене! Аджеж я бачила, що, вступивши до покою, ти перелякався мого виду. Скільки я перетерпіла від учора!… Не тільки за тебе… не тільки за наших дітей… але й за тих! Аджеж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором! О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоб віддати їм те, що стратили через мене!
Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю і ніжною любов'ю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на його чолі. Жаль рвав його серце. Пізнав у тих словах давню Анелю, свою Анелю, котру недавно ще любив так гаряче. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неї, якийсь таємний голос шептав йому в душі:
— Запізно! Запізно! Все пропало!
В тій хвилі брязнула клямка в передпокою, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анеля стрепенулася і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неї на віях.
— Га! Йдуть уже! — шепнула.
— Хто?
— Поліція. Чую, що це вони.
