і в Бразилії. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбанню й пониженню жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а, може, не одна багато й зискує, ідучи туди. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: „А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоб тільки видобутися геть відци. Аджеж тут не лишається нам ніщо інше, як тільки з мосту в воду, або на шлях ганьби, та й то навіть цей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!..
Урвала. Якийсь неспокій пробіг по її лиці. Кілька хвилин надслухувала. В коридорі чути було стук мужеських кроків. Надближувалися до дверей передпокою, але потім знов віддалилися горі сходами. Анеля вийшла і замкнула двері передпокою, а потім знов сіла насупроти мужа.
— Та що там я буду довго говорити про те, що сталося і не може відстатися? — мовила свобідно, майже весело. — Щось інше я хотіла тобі сказати. Подай мені руку. Так! І другу! Ну, бачиш. Аджеж знаю, що мусимо розстатися, може навіть надовго. Будь мужем! Пам'ятай, що в тебе є діти! Я… не можу… їх більше…
Тут голос її дрогнув, уста перекривилися судорожно, і сльози знов бризнули з її очей. Та вона пересилувала своє зворушення і не обтираючи сліз, усе ще держачи мужеві руки в своїх долонях, говорила поспішно:
— Пам'ятай про дітей, Антосю!.. Я виховала їх, як уміла, і думаю, що не лихо. А дурниць ніяких з тим револьвером і так далі не
