шелестіло сухе торічне листя, захрупотів лім. Петрій оглянувся — не видно нікого. Мабуть, сарна полохливою ногою перегнала сухим листям долів[1] із звичайного леговища.
А на небосхилі високо плаває самітній орел, широкими розмахами крил здіймається вгору, то знов спокійно тоне легкими закрутами в долину.
— Скажи, орле, може ти розпитав у того ясного сонця, скільки разів іще має сходити над тими прекрасними горами?..
— Заки що, Петрію? — відізвався грубий, дикий і трохи хриплий голос ззаду з-поміж буків.
Петрій оглянувся і спокійно, мов би того сподівався, змірив очима того, що привітав його тими словами. Як запевняли ті, що знали Петрія, рідко коли щось могло його так нагло заскочити, аби на його лиці видно було який неспокій, аби з його вуст добувся хоч би найлегший голос зачудування. Рівновага, не апатична, але зовсім свідома рівновага духу значила кожний крок його життя.
І справді, треба було цілої такої непереможньої рівноваги духу, щоб не зачудуватися або й не перелякатися на вид чоловіка, що при тих словах станув перед Петрієм.
Чоловік той дивно якось своєю фізіономією нагадував одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх. Такий, здавалося, був сильний, корінастий, грубий, такий високий ростом, такий загадковий у своїх рухах. Віком був, здавалося, старший від Петрія. Лице його плескате, губи трохи віддуті, — долішню
- ↑ Долів — додолу, вниз.
