тіні давали милий і любий відпочинок, а зимою посеред своїх конарів[1] не раз спасали їх від вовків. Та мальовнича й прекрасна група дерев, враз із цілою горою — це „Довбушів верх“. Поважно споглядають ті старі дерева довкола на сусідні гори з полудня і зі сходу й на безмірну, злегка хвилясту рівнину, котру перетинають шумні, срібні струї Лімниці. Але й щось тужного й сумного чути в шелесті тих буків, у джуркоті зимної скельної криниці нижче; якийсь дух таємний, незнаний та сильний віє в тій самітній та так чудовій околиці, — серце й радо би розширитися далеко, обняти собою той „світ тихий, той край милий“, та чогось тремтить, чогось тривожиться. Мабуть ще не час!..
Петрій прискорив ходу, щоб скоріше дістатися на верх. Це місце мало віддавна для нього неописану принаду. Поглянув широко довкола, довго, любо, майже вдивляючися на кожний бік, — вкінці, зідхнувши, сказав:
— Боже мій, що за чудовий край, що за широкий, що за багатий край! А той нарід, — який щирий, який добродушний, а все таки…
Не доказав, але дальше пильно й тужно вдивлявся в прекрасну, знану околицю.
— Мій батько показав мені й цілому нашому родові велику мету. Я її спочатку не розумів, але тепер вона ясна перед моєю душею, дорога до неї проста, але як же то до неї далеко! Боже мій, коли ми скінчимо ту дорогу?..
Та Бог мовчить, і природу залягла глибока тишина, лише збоку між буками злегка за-
- ↑ Конар — гілляка.
