бивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, але спокійним блиском людини, що свої похоті й пристрасті приборкала, що вміла панувати над собою й над життям, але із твердою вірою, постійно й сміло, в самопевності йшла до якоїсь вищої цілі.
Той чоловік звався Кирило Петрій і був родом і ходом із села Перегинська, славного місця, де довше пробував капітан опришків[1] Довбуш.
До містечка ще майже дві милі. Дорога веде вже через останні відноги гір. Ще через один верх, а зайдеш на широку рівнину, що, незначно здіймаючися, тягнеться аж ген до басарабських степів. Тою рівниною дорога одностайна й монотонна, — тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, рідних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. Погода була напричуд гарна, — верх стримів поперед нього, з долу поріс густим, смерековим лісом, котрий здалека синівся довкола гори, гейби[2] кусень небосхилу відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи довкола блакитним вінцем. Сам верх був без дерев, тільки розлогі, рідкі корчі ялівцю, обнизані на переміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягодами, понасторушували на них густо, мов би задля оборони, свої коротенькі, гострі шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих та прегрубих і розлогих буків, котрі путникам[3] літом у своїй
