якимось ярким світлом. Та це був одинокий проблиск внутрішньої бурі, котра, здавалося, збиралася в його душі. На час запанував над нею і, усміхаючися холодно, говорив далі:
— Нехай буде й по-вашому, пане Петрію!
Те „пане“ вимовляв завсігди з особливим притиском і якимось дивним тоном, у котрім змішана була гірка іронія з ненавистю й погордою.
— Я ніяк не можу вам перечити, крий Боже! Але, — перервав нараз зміненим голосом, — чи не можна знати, що то за дві пильні справи маєте в місті?
— Чому б ні? Хочу відібрати сина із шкіл; він мені тепер дома потрібніший, а як дотепер не навчився розуму, то більше, певно, не навчится. А зрештою, світ, найліпший учитель, бо учить жити, а в школах учать хіба читати, писати, рахувати, або може й ще чого зовсім непотрібного.
— Та може й не без того, — завважив мляво Довбущук, — але яка друга справа?
— Друга? От іду до поліції.
— А не можна запитати, чого вам там треба?
— Щось ви нині дуже цікаві, сусідо! — відповів, усміхаючися, Петрій. — Того я у вас досі не завважив.
Довбущук аж тепер отямився, що трохи задалеко загнався, та, закусуючи сильно свою долішню губу, відпер скоро:
— Вибачайте, Петрію, що так наприкряюся… але… бачите… якась мене цікавість напала… Та я… зовсім… як називається… не хотів…
Довбущук зам'явся. Видно було, що при останніх словах думки його кудись інде ши-
