бали. Язик несвідомо говорив слова без зв'язку. Петрій хотів перервати немилу стрічу, й подаючися наперед сказав:
— Бувайте здорові, Довбущуку, дорога далека, а мені дуже пильно, треба поспішати.
— Петрію, — крикнув нараз Довбущук, — не йдіть до Б.!
— А то чому? Я ж мушу! Адже я вам казав, що мій Андрій…
— Андрій може ще там погуляти, коли школа скінчилася. Він же ж уже дорослий, за мамою не буде плакати.
— А хоть би й так, то другої справи не можна відкладати. Я мушу…
— Петрію, прошу вас, вертайте додому! — говорив, м'якнучи нараз, Довбущук, хоч в очах його грав видно зловіщий вогонь, ось-ось готовий вибухнути. Та неприродня для нього лагідність прикро відбивала від попереднього дикого й грізного тону.
— Що вам, Довбущуку? — вмовляв Петрій. — Чому налягаєте на мене, щоб я вертав, коли я таки не можу.
— Не можеш! Ха, ха,ха, не можеш! — крикнув Довбущук. — Го, го, братчику, знаю я, що тебе за ланцюг тягне до поліції! Чув я дещо в селі.
— І що ж? А як би й так?
— Ні, ні… правда, нічого дивного! Але… але я тебе прошу… я тобі розказую: вертай зараз назад! — кричав Довбущук щораз лютіше, а очі зайшли йому кров'ю від внутрішньої натуги, з якою здержував себе.
— Чи ви, сусідо, не загадали сьогодні бути окономом, що наганяє панщизняків до роботи? Або… загадали бути вашим пращуром Довбушем?
