Вогонь страшного запалу та завзяття палав на лиці Довбущука. Очі його дико переверталися в голові.
— Скарби Довбушеві не ваші, — відповів спокійно Петрій, немов уже давно сподівався тої не зовсім приятельської розмови.
— Не наші? Я знаю, що не наші! Але чиї ж вони? Хіба не ми одинокі його внуки? Ми, його внуки, з голоду пухнемо, не маємо чим грішного тіла прикрити, взимі ходимо босі, а тим часом собаки, убивці нашого діда, розкошують, свої діти вбирають, до школи посилають і верховодять у цілій околиці, мов які пани!
— Не гнівіть Бога, Довбущуку! Розкошують із того, що запрацюють! Кажете — діти! Хіба я сам ваших обох синів не посилав до школи? Хіба не рад я був їх також у люди вивести? Та ви задля ненависти, задля ворогування до мене навіть своїм дітям не бажали добра з моєї руки й відібрали їх зі шкіл та вмовляєте в них безнастанно ту саму ненависть! А знайте, що та ненависть скоріше вас усіх погубить, як одному з нас пошкодить.
— Не діждеш того, щоб я або який інший Довбущук приймав ласку з твоєї руки. Кожний із нас може справедливо домагатися, аби ти сам перед нами корився! Пропадай зі своєю поміччю! Хай я зійду на жебрацьку торбу, та все таки кусник хліба, котрий мені твоя рука подасть, не варт і того, щоб я його свому псові кинув!
— Чого ж хочете від мене, коли ви такі фудульні[1]?
- ↑ Фудульний — зарозумілий.
