не стало! Хто, крім мене, знає, де скарби сховані? А самі ви їх певно й до смерти не найшли би! Ну, та бувайте здорові й не гнівайтеся за ту коротеньку научку. Вірте мені, я лише вашого добра бажаю, хоч ви все такі недобрі на мене!
І тихим ходом, спокійний, хоч трохи сумний, пішов Петрій дальше.
А Довбущук усе ще стояв, мов завмер на місці. Вкінці підняв спущену голову, закусив спідню губу й заскреготавши зубами, проворкотів до себе:
— Собака, добре стережеться! А тепер хоче ще бути великодушним, аби мене тим більше упокорити! Але зажди, зажди лише, я зумію зробити тебе трохи податливішим, зломити той твій кам'яний супокій!.. Та правду сказати, я глупо це все задумав! Він мусить жити, мені його потрібно живого. Постараюся ще дістати його в свої руки і, — додав, затискаючи кулаки, — я тебе дістану! А тоді… тоді… — і його очі заблисли.
Не договорив. Але видно було, що в його середині кипіло збурене море, що в тім окропі варилися якісь грізні думки й пляни, котрі заполонили цілу його душу. Хитаючися й не зважаючи на стежку перед собою, з піднесеною булавою зійшов Довбущук на долину й незадовго щез у гущавині бору, що тягся величезним вінцем у стіп Довбушевого верха.
Різнородні думки тиснулися роями в душу Петрія. Задоволення й певність після побіди над завзятим Довбущуком перелилися в душі його в благодатне почуття надії, що скріпляє
