собою і спустив її потім на Петрія так, як рубач спускає сокиру, коли хоче відразу розлупати грубу й жилаву колоду. Але Петрій, якби того сподівався, в тій самій хвилині відскочив набік і своєю палицею так сильно вдарив Довбущука по пальцях, що йому тяжка булава випала з руки. Затиснувши зуби з болю, з виразом найстрашнішої дикости на лиці, він прискочив до Петрія, сціпив його сильно правою рукою, а лівою, виймивши з-за пояса довгий, вигострений ніж, з цілої сили пхнув ним Петрієві в груди. Але на диво Петрієві груди задзвеніли сталевим брязкотом, а ніж безсильно зсунувся по них у долину. Мов ревуча хвиля об скелю, так розбилися його завзяття й дикість о непорушний спокій і сталеві груди противника. Бо Петрій був увесь час спокійний і з тихим, зневажливим усміхом дивився на свого противника. Ще одним рухом вирвав Довбущукові ніж із руки, щоб увільнитися від його не цілком приятельських обіймів.
— А це що? — сказав він перший енергічним, але спокійним голосом. — Не знаєте, що можу вас тепер зараз там у місті заскаржити й наробити вам немало клопоту й біди? Не грайте зі мною, бо все, все, що гадаєте мені злого зробити, ви самі на себе карбуєте[1]! Як самі бачите, я вас не боюся! Та зате стережіться ви!
Якийсь час мовчки стояли один проти одного.
— Довбущуку, ви дуже лихо задумали собі цілу справу. Хотіли мене вбити! А вас же можуть зараз вислідити, зловити. І нащо вам те все придалося б? Ви хочете добитися Довбушевих скарбів. Дивіться, якби мене було
- ↑ Карбувати — робити знак.
