рожній жид, котрого догнав Петрій, мав у лиці своїм щось таке принадне, таке людське, що Петрій зараз за першим поглядом зупинився й зачав пильно приглядатися йому. Свобода рухів, великі, розумні та ясні очі, простий ніс, знак енергії й сили характеру, щирість і одвертість, усі ті риси, такі незвичайні у більшости жидів, ударили Петрія. Йому здавалося, що він уже десь колись бачив те лице, хоч невиразно й недовгий час.
Розмова зачалася від звичайних питань: про дорогу, жнива, про село, звідки котрий ішов, та про те, куди котрий ішов. Петрій довідався, що той незвичайний жид називається Ізак Бляйберґ, і йде також до Б. у власній справі, яку вважав мало цікавою або мало важною для того, щоб про неї оповідати другому. В дальшій розмові побачив Петрій, що Ізак цілком не говорить із жидівська, а плавно й звучно по-українськи, як родовитий українець. Він почував щораз більшу симпатію до нього. Тому оповів йому свою справу, за якою йшов до Б. до поліції, — але про підозріння, яке мав на Довбущукових синів, промовчав.
— 5000 золотих ринських[1] золотом і сріблом, що за велика сума на наші тяжкі часи! — скрикнув Ізак. То був перший вислів, по котрім Петрій нагадав собі, що має перед собою жида.
— Знаєте що, пане Кириле, я знаюся з багатьма жидами й христіянами в М. на Угорщині, де звичайний осередок усіх шпигів, що займаються виловлюванням злодіїв. Я міг би зателеграфувати зараз із Б. до них. А не знаєте так більше-менше, хто би то міг був зробити?
- ↑ Ринський — біля карбованця.
