— Ніяких „коли“! Ніяких „коли“! Коли пані завтра не прийдете, то буду це вважати знаком, що гніваєтеся на нас.
— Але ж, пане капітане! Відки така думка?..
Прощаючися з панею Анелею, Юлія шепнула їй до вуха:
— Якби щонебудь було, то забіжу ще сьогодні вечером.
Анєля поцілувала її й випровадила за двері.
Капітан тільки тепер скинув плащ, відіп'яв шаблю і силкувався вспокоїтися після могутнього вибуху чуття. Та це не було так легко. Сів на фотелі, трібував[1] розглянутися по сальоні, та предмети скакали йому поперед очима, зливалися в якусь сіру масу, покривалися рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у його серці, живіше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопився з фотелю, пройшовся кілька разів по сальонику, а коли Анеля вернула з коридору, він у тій хвилині вхопив її в обійми і почав покривати поцілунками її уста, очі, чоло й волосся.
— Алеж, дитино, задушиш мене! — пестливо кричала Анеля. — Ну, так і видно, що з гарячішого підсоння вертаєш. Давніше ти не був такий вогнистий.
— Гніваєшся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи її за рамена і зблизька заглядаючи в її чудові, вогнисті очі.
— Певно! — відповіла жартливо Анєля, закручуючи його вуси, а потім, легесенько сіпнувши, посадила його на м'ягкій софі і, сівши на його колінах і обнявши його за шию і опираючи
- ↑ Пробував, намагався.
