Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

свою голову на його рамено, мовила: — Ну, але розповідай же мені, як тобі там поводилося? Як ти там жив? Як бідував? Аджеж ти й бідував, правда?

— О, не раз! Бували дні… Ну, та що там тепер про це згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях…

І урвав. Тільки тепер із уст його вирвалось слово, що його без відома вже від кількох хвиль шукав у своїй пам'яті, розворушеній і обезсиленій напливом різнородних почувань.

— Анелько! — скрикнув з виразом справдішнього переляку на лиці. — А це що значить? Де діти?

— Ха-ха-ха! — засміялася Анеля, любуючися тим виразом його лиця. — Оце мені батько! Півгодини вже сидить дома і зовсім забув, що має діти, забув навіть спитати, що з ними діється! Ха-ха-ха!

— Анелько, бійся Бога! — благав капітан. — Не муч мене, а скажи, де вони?

— Пст! Тихо! — шепнула Анєля, прикладаючи палець до вуст.

— Тихо? А це чому?

— Бо дітей побудиш. Ось тут у сусіднім покою вони сплять у колисочках. Власне перед твоїм приходом поссали по пляшечці молока…

Капітан уже схопився, щоб бігти до сусіднього покою, та голосний, непогамований сміх, яким вибухла Анеля, зупинив його в розгоні.

— Ах ти, леґейдо, леґейдо![1] І ти справді думав, що твої діти ще пляшечки ссуть, що все ще такі самі, якими ти їх лишив? Фе, встидайся, ти стара дитино! Твої діти в школі.

 
  1. Леґейда — ледащо, недотепа.