— В школі? — скрикнув капітан, не тямлячи себе з радости. — А це відколи?
— Від осени.
— Як то, і ти мені нічого про це не писала?
— Ще чого не стало! Розсудливий батько і сам би цього догадався, що дітям уже пора до школи, а такий леґейда, як ти, може потішитися несподіванкою.
Замість відповіді — нові обійми, нові поцілуї.
— Значить, обоє в першій клясі! — радісно мовив капітан.
— Дуже перепрошаю, бо в другій, — строго відповіла Анеля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеві на восьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати їх за книжку, та проте початків навчала їх сама, так що обоє прийняті відразу до другої кляси. А як хороше вчаться! Вчителі не можуть їх передо мною нахвалитися.
— Ти моє золото! Ти моє щастя! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан, притискуючи її до грудей.
Та нараз затих. Сльози, гарячі сльози несказаного щастя бризнули з його очей. Кинувшися на софу і закривши лице руками, він хлипав, як мала дитина, коли тим часом Анеля новими пестощами силкувалася його заспокоїти.
Нешвидко їй це повелося, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Оце бачиться йому, що крізь якийсь м'який, рожевий туман радісного зомління, в якім він поринав десь глибоко-глибоко, неначе шпарка ластівка, летить до нього щось таємне, загадкове, невиразне, і нараз ось тут коло нього розпливається в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до його слуху.
