— Мамо, а це хто плаче? — гомонять ті слова.
Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних, блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудованих, вдивляються в нього. Ті очі роз'яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум'яні, чудово-хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б'ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько…
Слова завмерли в нього на вустах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обох дітей у свої обійми, коли їх цілував і пестив і обливав слізьми, то одне тільки слово міг вимовити і раз-у-раз повторяв те слово, скільки лиш йому вистачало часу між обіймами і поцілунками.
— Бачиш! Бачиш! Бачиш!
— Діти, адже це ваш татко! Бачите його? — кликнула мати.
Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, цей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:
— Так це ти наш тато?
— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А це по якому? Не віриш мені? Чи маю тобі це доказувати?
— А чого ж ти плакав? — питав Михась.
Капітан розсміявся.
— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані оцієї панночки.
— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах і ось-ось готова була заплакати.
