— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив із школи, якби я був знав, що ти приїдеш.
— Якже це? То ти не знав, що я маю приїхати?
— Знав.
— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день-у-день говорила нам про тебе.
— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, скільки ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.
— Та ось тітка Юля збаламутила нас.
— Я це знав, що вона нас одурить. І так це напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!
— Що це за тітка? — спитав зачудований капітан.
— Аджеж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.
— Ага, тота… твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?
— О, день-у-день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку…
— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.
— Чому? — поважно запитав капітан.
— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що це неправда.
— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.
І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а при тім займаюча, свіжа для духа й серця, розмова, при котрій мозок спочиває,
