нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, підхапує кожну зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кожній дрібниці знаходить нове, таємне джерело розкошів.
Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:
— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема!
Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.
— Що тобі таке? — запитали всі разом.
— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.
— Про яку?
— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки!
— А де ж вони? — запитала Цеся.
— У саквояжі!
— А де саквояж?
— У Грицька!
— Це що за Грицько?
— Мій вояк. Мій слуга.
— А де ж він?
— Отож власне цього не знаю! Певно десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.
Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду це мовить.
— Це не може бути! — сказав вкінці рішуче й пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:
— Є саквояж, є!
