Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

І показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:

— А, бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?

— А Грицько є? — питав капітан.

— Грицька нема.

— Як то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.

Привикши до послуху й не бачучи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокою. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселости, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.

— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.

— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути?

Михась думав, та нічого не міг видумати.

— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могутнім голосом:

— Грицьку!

В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.

— Мельдую[1] покірно, пане капітане, що я є.

— А де ж ти був?

— Мельдую покірно, в кухні.

— А що робив?

— Мельдую покірно…

— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?

— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім… потім сидів на лавці.

 
  1. Мельдую — доношу.