— А хто велів тобі це робити?
— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже гостра шаржа[1]. Ще гостріша, ніж пан фірер[2] Фухтіґ.
Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:
— Значить, недобра особа?
— Як оса.
— А горілку пив?
— Пив, пане капітане.
— А чим закусив?
— Хлібом і смаженою ковбасою.
— А хто тобі це дав?
— Та вона… та сама Мариня.
— То мусить бути добра особа?
— Як рідна мати, пане капітане!
— А ти сварився з нею?
— Сваривсь, пане капітане.
— А перепросився вже?
— Вже, пане капітане.
— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.
— Слухаю, пане капітане!
І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері сальоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: „Це дідько, не дівчина!“, пішов до кухні.
