Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить загострений апетит, та тепер їсти не міг: ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скель, у сльотах і спеках і невигодах таборного життя, і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонній службі. Те щастя далеке й бажане видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могутній чар. Від'їзджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої „дитинярні“, як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь, мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима й попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кожний її рух наповнював його
