мимовільним подивом, — вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного[1] й бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого гумору в словах — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним захопленням. Це захоплення іще збільшувало його любов і пошану для жінки, для тої жінки, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтеліґенції, що полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтеліґенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважали, це видно було з кожного їх руху, з кожного слова.
Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнічуючи його розум і тільки поволі, по черзі доходили до повної його свідомости. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявся й їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупчити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.
Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.
— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.
- ↑ Рішучого.
