— Ходімо, синку, додому! — сказала Петріїха, беручи за руку Андрійка.
По лісі носився плач і завід нещасних матерей. Вони пообвивали покалічені й криваві тіла і, плачучи, несли трупи додому.
Який був той вечір у Перегинську, того й не казати.
Настала темна й хмарна ніч. Вітер свистав у прогалинах Чорної Гори, мов ішов у перегони з бідними родичами. І як прибиті горем і жалем люди втихли, поснули, нараз почувся крик: „горить!“
Вогонь вибух у сусідній хаті коло Петрія на кінці села. Вітер, якби підняв ту нову бурю на свої крила, ніс із страшною скорістю знищення по селі. В кількох хвилинах більша половина села бухала кривавим заревом. Крик, метушня, зойки мішалися з тріском делин, що падали додолу з шумом полум'я. Про рятунок не було що думати. Вітер лютував страшно, а в селі ні одної сикавки.[1]
Петрієву хату обхопив огонь одну з перших. Не було часу виносити. Петрій, котрий у грізних хвилях ніколи не тратив притомности, зібрав, що було ціннішого, виніс на безпечне місце й побіг рятувати сусід, сказавши жінці йти з дитиною в огород і стояти здалека від вогню. Але нещаслива Петріїха, прибита вдруге нещастям одної днини, стратила зовсім голову. Коли отямилася в огороді, побачила, що Андрія не було при ній, і пригадала собі, що серед метушні забула винести його з хати.
— Мій син, мій Андрійко! — крикнула нещаслива й омліла впала на землю.
- ↑ Сикавка — пожежна помпа, нагніт.
