— Який чоловік, моя душечко? Я нікого не бачила.
— Не бачили? Адже він недавно тут був… саме прийшов, як ведмеді шарпали Семенка й Настуню,.. а ми, решта, зі страху збилися в купу!
— Андрійку, як то було? — питали селяни, обступивши щасливу матір.
— Кажу вам, прийшов якийсь чоловік, я його ще не бачив ніколи, аж нині перший раз, як сонце заходило.
— Де ж ти його бачив?
— А он там, на самім вершку Чорної Гори. Стояв, руки навхрест, як бабуня, коли мали їх брати в ямку.
Всі поглянули по собі з усміхом недовір'я. Думали, що хлопчина зі страху говорить якісь небилиці. Але хлопець говорив зовсім спокійно, лиш лице його було ще смертельно бліде.
— А потім, як ведмеді надбігли, я бачив, як той сам чоловік летів із гори, але зараз сховався в гущавині. Уже ведмеді всіх покусали, вже бігли до мене, аж нараз він явився переді мною, підніс руки догори… Я настрашився ще більше, бо побачив, що ведмеді зачали йому леститися коло ніг, як пси. Що дальше було, не знаю.
І знов люди поглянули по собі. Але тепер уже ніхто не усміхався. Мимоволі всі звернули свої очі на вершок темної Чорної Гори. Пошарпані скелі й дикі зворища[1] бовваніли в нічному сумерці, і не одному здавалося, що всі вони поволі рухаються. Та живої душі не було видно між ними.
- ↑ Зворище — гірський яр, провалля.
