Засвітили ліхтарню, котру приніс один селянин, і очам усіх представився страшний вид.
Мов снопи на тоці, валялися по цілій поляні нещасливі пошарпані діти, плаваючи у калюжах власної крови. Глибокі рани, з котрих капала ще кров, вказували, що життя покинуло вже давно їх тіла, і що для них немає вже рятунку.
З криком страшного одчаю, з пронизливим до кости криком, з яким відізвалася вся сила материної любови, кинулися нещасні матері відшукувати своїх дітей. А перед усіми Петріїха, котрій серце рвалося з болю за своїм одинаком. Тиха, лісова полянка знов загомоніла страшними голосами розпуки й болю.
— Ось він, ось він! — крикнула Петріїха, кидаючися напівомліла на свого Андрійка. Нещасний хлопчина лежав між трупами, цілий підпливши кров'ю. Мати бере свою дитинку, ціла тремтить, дивиться за страшною раною, котрою вийшло молоде життя, але рани нема. Лиш кров облила йому голівку, руки й плечі; рани не видно. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крови, але вона могла виплинути з інших трупів.
— Боже, хіба так?..
Іскра надії блиснула в серці бідної жінки. Розпука додала їй сил. Розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця; серце б'ється в грудях…
— Живий, живий! — крикнула не своїм голосом. — Води, люди добрі!
Принесли води. Андрійка покропили, і він ожив.
— Де я, мамо? — запитала дитина. — Це ви, мамо? А той великий чоловік де? Ви його бачили?
