— То буде оригінальне побачення, — сказав Олекса й додав, виступаючи на середину: — А я ставлю внесення, щоб більше в подробиці не входити, а рівно за десять літ 25 липня зібратися у Львові коло „Народнього Дому“. Хто з тим годиться, нехай підпишеться на оцій картці!
— Ні, не так, — сказав Андрій, — Таких карток зробити стільки, скільки нас тут, і на кожній мають усі підписатися, аби кожний міг таку картку завсігди мати при собі!
Всі згодилися й зараз живо кинулися робити карточки. Нагорі на кожній картці написано було гарним і грубшим письмом:
Львів. Народній Дім. 25 липня 1866.
Потім ішли підписи учеників. Щирі, приятельські поцілуї запечатали той перший акт прощання. За ним ішли пісні, ті веселі, школярські, хватські пісні, ще з тих часів, коли учені вищих кляс вели зовсім інше життя, як тепер.
Вкінці майже одноголосно всі завізвали Олексу, аби задеклямував свій вірш на прощання, бо вже кілька днів перед тим чули, що Олекса уклав вірш і хоче його віддеклямувати на розстанню.
— Чи не до мене ви говорите, — спитав він жартливо й обернувся, бо якраз тоді розмовляв з Андрієм, своїм нерозлучним приятелем.
— А до кого ж, як не до тебе, — гукнув Баранович. — Шуруй, поете, насеред хати та виголошуй свій вірш.
— Дайте мені спокій! Де мені декламувати, коли мій Андрійко мене лишає, — сказав Олекса тихим голосом.
