мимовільно здригнувся й оглянувся довкола себе. Та скрізь було рівне поле. Ніде не було видно живої душі, бо жнива ще не зачалися. Зойк усе повторявся. Поволі слаб, та ще більше пронизував душу, ще більше потрясав. Здавалося, що він добувається з-під землі тут таки під ногами подорожніх. Петрій урвав оповідання й пильним, бачним оком став поглядати довкола себе.
— Певно, комусь трапилося якесь нещастя.
— Коли ж бо тут нікого не видно, — шептав Андрій, почуваючи, що мороз іде йому поза плечі.
Петрій нічого не сказав. Зійшов з дороги і певним кроком подався до невеличкого кіпця, зарослого терням, що недалеко обертав до дороги своє лице, насторошене тернами. Машинально поплівся за ним і Андрій. Тихі зойки доносилися що раз ближче. Видно, нещасливий напружав останні сили, аби видобути із своїх грудей ті приглушені, охриплі звуки. Подорожні мовчки добилися до кіпчика, за яким відразу добачили чорний, темнив отвір у землі, з якого добувалися ті страшні, пронизливі до кости стогнання.
— Бачиш? — сказав коротко Петрій. — Тепер лише треба рятувати.
Той таємний, темний отвір, це була вузенька, колись досить глибока полева криниця. Та коли в ній вода висохла, всі про неї забули. Сподом засунулася, цямбриння обгнило й звалилося вниз. Тому, хто не знав місця, дуже легко було впасти в зрадливу безодню.
Андрій перший подивився до криниці. Темно в ній було, бо отіняв її оброслий тернами кіпчик. Але бистре око Андрія вмить доглянуло,
