вітер грав його довгим, як сніг білим волоссям. Жодного руху не можна було дослідити в тій дивній прояві. І Андрій, побачивши її, і сам мимовільно став, як камінь, серед дороги, не зводячи очей із дивного, таємного чоловіка, що в далечині, високо в повітрі чорнів на криваво-червонім тлі неба. Серце його стисло якесь лихе прочуття, вся кров уступила з лиця й збіглася до серця, як збігаються під крило квочки курята, побачивши половика.
— Що тобі, сину? — сказав Петрій, котрий уже минув був сина, а тепер за ним оглянувся.
Андрій не чув слів батька. Він немов би ввесь затонув у тім велетні в повітряній височині.
— Чого стоїш, хлопче, чому не йдеш? Та куди ти дивишся? Рахуєш зорі на небі? Я ще й одної не бачу! — крикнув голосніше на сина Петрій.
— Чого я стою? — спитав Андрій, спускаючи поволі очі на батька, — чи рахую зорі? Ану, подивіться самі!
І за тим словом Андрій показав пальцем на Чорну Гору. Петрій підвів туди очі, але — на велике здивування Андрія, — іглиця була пуста і врізувалася глибоко в синє, тепер уже темно-червоне небо. Темний старець зник із неї, мов привид, мов би його вітер звіяв.
— Що ж там такого? — запитав батько. — Я нічого не бачу.
— Бо вже тепер і нема нічого, — відповів Андрій.
— А хто мав там бути?
— Хто? Не пригадуєте собі того таємного чоловіка, що мене п'ятнадцять чи чотирнадцять літ тому назад два рази одної ночі спас від смерти? Я ж вам часто говорив про нього.
