на тих самих фундаментах, бо старі були ще цілком сильні й добрі. Не знати лише, з якої причини ігумен не казав на той час рушати бібліотечної келії. Він тільки запевняв, що вона переживе ще й новий манастир і тому не потрібує направи. Так говорили зрештою й мулярі. Її грубі, старинні мури, збудовані з твердого піскового каменя, не мали, видно, охоти признавати над собою власти зуба часу й стояли так твердо, так незрушно, як тоді, коли їх поставлено. Та келія мусіла мати колись якесь інше призначення й була дуже давня. Різні знаки вказували на те, що попередній манастир так само добудовано до неї, як новий. Тому то братчикам здавалося, що від неї віяло якимось таємним духом старини, що пронизував німо, але все таки сильно серця не тільки молодих, але й старих монахів. Ще попередній ігумен, о. Атанасій, що вмер 105-літнім старцем, був у якихось дивних відносинах до тої келії, бо часто братчики бачили вночі, як тихо, мов тінь, він посувався темними коридорами й щезав у ніші, в якій були двері до бібліотеки. І зараз потім було чути придушений скрип тяжких, залізом окованих дверей на заржавілих завісах, скрип, що пригадував стогін людини в годині скону. Нікому невільно було входити до тої келії, а ключ від неї носив завсіди сам ігумен при собі. Аж коли ченці, як усе, весело обходили соту річницю уродин о. Атанасія й обсипали його бажаннями та іншими доказами своєї любови, тоді старий ігумен, розвеселений трохи, віддав ключ від бібліотеки 25-літньому о. Спиридонові, що йно недавно постригся в ченці. Але о. Спиридон запевняв усіх цікавих, що не знайшов
