у старинній келії нічого незвичайного, і незабаром про цілу історію забули. О. Атанасій умер, настав інший ігумен. Бібліотечна келія лишилася аж до цього часу під надзором о. Спиридона, який завсіди всіх запевняв, що не знаходив у ній нічого надзвичайного. Рукопис був першою несподіванкою.
Ченці не без зворушення вступили в старинну келію. В її прегрубих, почорнілих від старости стінах було всюди повно ніш і фрамуг[1], у яких стояли тепер полиці з книжками. Видно, в тих фрамугах були давні ще входи, але з часом їх позамуровувано. О. Спиридон поставив світло на старинний стіл, вироблений штучно з грубих дубових брусів, і запалив ще дві свічки. Потім ченці зачали пильно розглядати простору кімнату. Але хоч як шукали, не знайшли в ній нічого підозреного. Уже й о. Методій зачав поволі заспокоюватися. Вітер усе ще свистав і гуркотав віконницями й брамою; ревіла буря, і грубий дощ шумів, ополіскуючи стіни манастиря.
— Що ж нам тепер робити, о. Спиридоне? — спитав ігумен.
— А що робити? Сядьмо й заждімо до 12 год. Як не буде нічого, повернемо назад до келій.
Посідали й за хвильку огорнула їх гробова тишина, немов грубий, непроникнутий мур. Світло горіло слабо й мелькало раз-у-раз то ясніше, то темніше, освічуючи похмуру кімнату. І знов поволі, під впливом тої гробової тишини якась тривога обняла ченців. Їх кров, хоч холодна, зачинала нерівніше бити і вся спливала до грудей, до серця. Рука ігумена
- ↑ Фрамуга — ніша, вибоїна.
