самохіть стискала ручку кропила, зануреного в свяченій воді, а о. Спиридон хапав раз-по-раз рукою за посвячений, срібний хрестик на своїх грудях немов думаючи в потребі оберегти себе ним від злого духа й злих людей.
Старинний, заржавілий механізм великого годинника на стіні зашипів, зашаркотів і меланхолійним тоном поволі вибив дванадцяту. А вслід за тим запанувала гробова, непроникнута тишина, котра немов зливалася в одно тіло з тою рівно грубою, рівно непроникнутою пітьмою, що нараз залягла скрізь природу.
— Слава Богу, нема нічого! — прошептав, устаючи, ігумен, а груди його відідхнули свобідно, мов би позбулися немалого тягару, що їх давив.
Але в тій самій хвилі почувся дивний, скрипливий тон зараз недалеко нього. Ченці обернулися в німім здивованню в той бік, звідки доходив тон, і в тій самій хвилі отворилися тайні двері, докладно вправлені в стіну, а яких при поверховім огляданню ніхто не встиг би відкрити. Темнота дихнула холодом із того отвору, і на її тлі зарисувалася велетенська, висока стать чоловіка в старому, та все ще доброму гірському убранню. Біле, як сніг волосся покривало його голову, яку старець, мимо дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в темноті не можна було добре розпізнати. Побачивши ченців, старець не дуже здивувався. Сміло поступив кілька кроків наперед, закрив лице полою і в одну мить погасив світло, крім одної свічки, що розливала непевний, тремтячий блиск, який тільки з трудом опирався густій темноті, що із всіх сторін налягала на нього.
