Ченці не могли наразі з диву прийти до себе і не спиняли таємного чоловіка в ніякім його кроці, ані ділі.
Тим часом він, заходячи від світла, аби лице його лишилося в тіні, приступив сміло до ігумена, що стояв без руху, мов статуя, і сказав до нього:
— Всечесний отче настоятелю, вибачайте мені за ці трохи неприличні й незвичайні відвідини вночі; але я сподіваюся, що мені вибачите, бо я це роблю з вищої волі, як ви певно це й самі бачили на кінці мого пам'ятника. Я ж із свого боку дуже тішуся, що мій сон не обманув мене, і що, врешті-решт, наблизилася хвиля, коли не один тяжкий камінь має спасти з мойого сумління.
О. Методій стояв, як укопаний. Своєю головою не міг ніяк зрозуміти тих слів, і в голові в нього все ходило ходором і мішалося, зливаючися в невиразний, напівсонний образ дійсности.
— Хто ви, чого вам тут треба? — спитав через силу ігумен прихожого.
— Сідайте лише, всечесний отче, — говорив прихожий смілим і виразним голосом. — Я не можу згодитися на те, щоб ви стояли, коли я оповідатиму, ви ж старий чоловік. Я виявлю вам усе, бо й прийшов сюди з тою метою.
Побачивши, що це справа з одною, живою й старою людиною, яка мимо свого велетенського росту — чоловік був майже цілою головою вищий від не цілком низьких ченців — не мала ніякого злого наміру, ігумен відідхнув свобідніше, а о. Спиридон випустив свій посвячений хрест із руки, й цікаво почав придивлятися прихожому, що, як здавалося, старався
