роздивитися в рисах його лиця. Та це йому не вдалося, бо прихожий зараз таки попросив ігумена, аби був ласкав у чотири очі вислухати його оповідання та його сповіді. О. Спиридон мусів, рад-не-рад, віддалитися, засвітив собі одну з погашених свічок і, переходячи попри старця, умисне блиснув нею збоку в лице незнайомому, котрий того цілком не сподівався. І о. Спиридон заспокоїв свою цікавість. Він побачив виразніше лице незнайомого, і з немалим здивованням почув, що він уже десь бачив те лице. Пригадався йому той величній ріст, тільки не міг ще доглупатися, де саме бачив його. Коли о. Спиридон вийшов, прихожий поглянув за ним із виразом неохоти, заглянув навіть на коридор, чи чернець не хоче його підслухати, замкнув оковані масивні двері із середини й знов зблизився з повагою до о. Методія, що сидів нерухомо на кріслі й стежив очима за кожним рухом старого. В його душі знов збудилася попередня тривога, коли побачив обережність незнайомого й почув, що він замкнений сам-на-сам із ним у тій напівтемній кімнаті із входом до тайного льоху, про який досі не доводилося йому навіть чути. Але той страх зараз щез, як тільки незнайомий сумирним і тихим кроком зблизився до нього й заговорив такими словами:
— Всечесний отче, насамперед мушу вас вивести із диву, що, мовляв, я людина тут чужа, знаю тайни цієї будови краще від вас. Але ви не подивуйте; та будова, я кажу про цю старинну залю, мені дуже добре відома… вона служила мені не раз, не два за мешкання. У ній пробував я, правда коротко, у р. 1836, у ту саму пору, що й тепер… у ній бував я
