А надворі все ще грізно шуміла буря, все ще гуркотіли громи, все ще свистів вітер, грюкаючи віконницями і брамою й кидаючи густими краплями дощу на манастирські мури. Тільки на сході злегка блідли грубі хмари, набираючи поволі більше краски. Видно було, що недовго вже до сходу сонця, недалеко вже світло, недалека побіда дня над ревучою бурею та темнотою.
Матрона Довбущучка, жінка Олекси Довбущука, таки не видержала, таки наважилася зблизитися до свого чоловіка й запитати його про те, що її цілу ніч мучило всіма муками вагання й непевности, що їй забрало сон помимо втоми і гризоти. Чоловік її сидів, хоч ще було рано, цілком убраний за столом, чорний й похмурий, як та буря, що лютилася цієї ночі. Видно, все ще йому з голови не сходила вчорашня сцена з Петрієм на Довбушевім версі. Можна навіть було догадуватися що ні Олекса Довбущук, ні жінка ані ока не зажмурили цієї ночі. Він думав про помсту над Петріями, про Довбушеві скарби, про те, як то він Петрія живим дістане в свої руки, як дасть волю своїй дикості й лютості, і доти мучитиме ненависне, зрадницьке кодло, доки йому не покаже криївки, в якій уже бачив у дусі купи золота та срібла, що були досі в руках Петрія.
— Олексо, чому ти мені раз не скажеш, де наші хлопці? Де вони поділися, що роб-
