лять, що їх уже другий день нема дома, що вже другу ніч не ночували дома? — говорила тремтячим голосом Матрона й наблизилася до чоловіка.
В тім її голосі тремтіла на дні глибока, сильна, щира матірня любов. Матрона Довбущучка дуже любила своїх синів. Вона тішилася ними, як ще були дітьми, плакала й тішилася, коли Петрій забрав їх до міста і разом із своїм Андрієм віддав до школи. Скільки вона не наплакалася, скільки не насумувала, як її чоловік у безумній ненависті до Петрія і його доброго серця відібрав їх із школи! Їх із природи дика натура стала під проводом такого самого батька ще дикішою й безпосереднє завела хлопців на дорогу зла і злочину. Вони поводилися з нею, як і батько, без серця, без огляду на вік і слабе здоров'я. Вона ніколи не почула ні від них, ні від Олекси щирого, ласкавого слова. А все таки вона любила їх, а все таки плакала за ними, плакала над їх занепадом, плакала, бо не могла зарадити злому. Батько кермував кожним їх кроком, вів їх до злого, підсичував у них гордість і ненависть до Петрія та інших чесних людей, учив уважати їх за сторонників Петрія, перекуплених Довбущуковими грішми проти Довбушевих потомків. Батько робив із синів таких, як був сам, а бідна мати не сміла навіть заглянути, навіть запитати, куди він їх веде, як вони живуть, і що з них буде.
— Олексо! — сказала ще раз, зближаючися й обіймаючи чоловіка за шию. Олекса ще дужче нахмурився і сидів, опершися ліктями о стіл, і мовчав, немов би його зайшли цілком інші думки. — Не чуєш, що я тебе питаю?
