Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/279

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Добрий день, брате! Ти, бачу, якийсь не при охоті, що так сидиш і не вийдеш ніде зі своєї хижі?

— Та чого виходити? — буркнув Олекса. — Мені й так голова крутиться. Світ мені обрид. Не хочу на нього дивитися!

— Ей, кому він не обрид! — відповів Демко. — Ти десь учора ходив ніворотом, і певно не чув, що у нас нового?

— Нового?

— Еге, нового! А то, що чесні громадяни виповіли нам, усім Довбущукам, село.

— Що? А це що знов?

— Що? Проста річ. Кажуть: „Ми вас не хочемо мати за сусідів; ми вас не хочемо бачити межи собою, ми вас не хочемо знати“, та й годі.

— Та за що, про що? — питав Олекса, встаючи й випростовуючися, і впер свій зір у лице брата.

— От і маєш! Ти допитуєшся, немов би не знав, як може чоловіка біда вчепитися на гладкій дорозі. Пасе вчора хлопець худобу на облозі, он там, знаєш, на тім куснику, що припирає до Козубишиного. Непотріб, хлопчище, задрімав, чи що, досить, худоба пішла по царині. А собака Батлан, польовий, як не прибіжить та хлопчину палицею. Я недалечко там якусь пеню[1] на полі робив; чую крик. Пек тобі бідо, що таке? Обертаюся, а тут Батлан хлопця геть обкривавив, геть йому голову розчерепив костуром. Я кинув роботу, пірвав якусь паровину та до Батлана. Трохи його там обчімхав, а тут зачався крик, мені на біду.

  1. Пеня — напасть, дурниця.