— Але, o! — додав по хвилі Олекса, грізно затискаючи п'ястуки і грозячи ними на захід, — він, собачий накорінок, не втече моєї руки!
— Ой, як у тебе душно в хаті, брате — сказав знов Демко. — Хто вигадав у таку гарну днину сидіти в такій норі? Ходи, пройдімся трохи! Ти ще, бачу, і так нині із дому не виходив.
— Та ні, — відповів Олекса, — але куди ж підемо?
— Підемо на поле, а ти по дорозі розповіш мені, що тобі вчора трапилося.
І Демко хитро моргнув бровами. Олекса зрозумів той знак, узяв старий солом'яний капелюх на голову, і оба вийшли з хати.
А Матрона Довбущучка, заламуючи руки й сумовито поглядаючи вгору, говорила до себе:
— Боже мій! Він іще із моїх дітей поробить таких злодіяк та неробів, як сам! Ах! Боже мій, Боже! Що мене тоді заманило та засліпило, що я від свого татуня пішла сюди в те пекло та ще за нього, за такого кальвіна, за такого розбійника, що мені світ зав'язав, що мене збавив життя й здоров'я, що мені діти на ні нащо зводить та ще мене копає та тручає, як собаку?
І зачала хлипати, як дитина. Жаль давив їй серце, та все таки ні одна сльоза не заблисла на її глибоко запалих очах.
Нараз протяжно заскрипіли двері й до хати влетіла стара жінка. Її сиве волосся в неладі спадало на плечі з-під брудної намітки, що колись, може, була й біла. Лице її було жовте, зів'яле й порите густо зморшками. Тільки очі світилися ще якимось надприроднім вогнем,
