Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/287

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

твоту. Коли пробудився, почув у собі трохи сил, але не міг іще прийти до себе. Кидався неспокійно, трясся й воркотав напівголосно якісь дикі, хрипливі звуки, котрі ніяк не могли скластися в слова.

На другий день Андрій зачав знов із батьком розмову про Довбуша. Довго тягнулася та розмова, і Андрій довідався від батька майже все те, що він знав. Вкінці Петрій умовився з сином піти там, де були скриті скарби Довбуша. Зацікавлений хлопець поспішив за батьком стежкою через поле на Чорну Гору. Та в тій дорозі мала їх стрінути несподівана пригода. Зайняті розмовами, вони й не побачили, як за ними двома бічними стежками бігли хильцем два чоловіки, задихані й почервонілі від утоми, в яких очі палали диким вогнем ненависти й лютости. То настигали їх смертельні вороги, Довбущуки.

Нараз Демко, що біг передом і не зважав на стежку під ногами, спотикнувся об гострий камінь і збив собі доразу палець. З болю мимовільно йойкнув, а той голос звернув на себе увагу Кирила. Він оглянувся і в одній хвилині відгадав намір своїх гонителів.

— Сину, — крикнув він, — утікаймо, бо смерть наша!

І не чекаючи відповіді, вхопив Андрія за руку і, потягнувши його насильно за собою, великими скоками почав гнати в напрямі до ліска у стіп Чорної Гори, до ліска, що так страшно вбився в пам'ять Андрія ще за його дитинства.

Довбущуки побачили, що зрадилися, що їх доглянули, і то тоді, як уже були близько цілі. Вони оба скрикнули з досади й лютости,