але, побоявшися, аби хто інший не почув крику, мовчки кинулися вперед і мов стріли помчали за втікачами. Олекса напружав усі сили і швидко перебіг Демка.
— Слава Богу, — шептав він, — що чорт їх несе просто в руки наших! Їм не втекти, як дістануться до ліска.
І справді, незабаром око його заясніло дикою радістю. Петрії не кричали, але мов наполохані ведмеді кинулися в лісок і зникли в гущавині.
— Маємо їх, маємо їх! — крикнули оба брати. — Гони!
І погнали вихром до ліска, боячися все ще кричати на своїх товаришів, аби тим не зрадитися й не попсувати цілої справи.
Від ліска ділив їх іще простір коло двох сот кроків. Петрій якби догадувався, що і в ліску мусить бути засідка, і що небезпечно було б здіймати крик. Він бачив інший рятунок перед собою. Стрілою перескакував ліском, вузькою стежкою все вгору. За ліском, де підіймалася висока гора, стирчало безліч великого, полупаного каміння. Сила закутків, печер, щілин творила тут якнайдогідніше місце до схованок. Петрій, усе ще не випускаючи руки Андрія зі своєї, скакав із каменюки на каменюку, з глиці на глицю, перескакував щілину за щілиною, як дика коза, і пропав нарешті в тім хаосі безладно, дико розкинених скель.
Довбущуки добігли до ліска. Мов скажені вовки вдерлися на невеличку полянку. Втома запирала їм віддих. Олекса свиснув із цілої сили, і в тій самій хвилі почулося довкола з гущавини п'ять таких самих свистів. Неза-
