баром на п'яти досить віддалених точках дався чути тріск лому… На поляні появилося п'ять чоловіків.
— Це ти, ватажку? — відізвалися грубі, дужі голоси.
— Я, — відповів сердито Олекса.
— Що прикажеш?
— Не бачили ви, як сюди втікали супостати?
Супостатами вони звали Петріїв у своїм товаристві.
— А чому ж би ми їх не бачили. Ось нема і трьох хвилин, як туди оба перелетіли, мов скажені.
— Капуста з вас головата! — заревів Олекса. — Чому ви не притримали їх?
— Притримати? По що, по яке? Хіба ми могли знати, що ви обидва власне робите на них полювання?
— Та то невелика річ буде догнати шпачків, — відізвався один із товаришів. — Вони ще не дуже далеко.
— Ану, за ними! — крикнув Олекса. — Треба закінчити цілу нашу роботу.
І лісні волоцюги, не розуміючи, чого від них хоче ватажок, розскочилися лісними стежками на різні боки доганяти Петріїв.
Півгодини шукали по ліску, перетрясали кожний корч, кожну гущавину. Півгодини розщибалися по камінню, дивилися в кожну щілину, в кожну печеру, але надармо. Петрії немов під землю запали, слід за ними пропав.
Олекса пінився зі злости, кричав на брата і на товаришів, що стратили таку добру нагоду.
— Не бійся, брате! — потішав його Демко. — Вже ми колись своє надгородимо, а ті пташки скоріше чи пізніше попадуть у наші руки.
