— Я ще, тату, не знаю, що сказати. Хто знав, чого вони від нас хотіли?
— Того, чого від мене вчора домагався Олекса на Довбушевім версі, сину. Та думай собі, як хочеш, а я покажу тобі причину, чому вони нас ненавидять, чому нас переслідують, покажу тобі Довбушеві скарби!
Ті слова сказав Петрій таким піднесеним, рішучим голосом, що в тісних, понурих хідниках нараз почувся відгомін і пройшло кілька хвилин, доки голос не замовк.
— Але мусиш мені присягти, сину, що ні місця, ні жодного слова, що я тобі сказав про цю тайну, не зрадиш нікому, хоч би тебе й найтяжчими муками силували до того. Тоді тільки матимеш право відкрити все Довбущукам, як настане щира згода між нами. Присягни мені заразом, сину, що тих скарбів, котрі тут криються, не порушиш на свої власні потреби, але вживатимеш їх аж тоді, як прийде назначений Богом час роботи на користь і піднесення нашого народу.
Поважний і піднесений тон тих слів дуже врочисто настроїв уяву й душу парубка. Той настрій зріс і зміцнився, коли батько підійшов напотемки до одної цілком чорної стіни й засвітив дві грубі, давні свічки-поставники, уліплені з кількох фунтів домашнього воску. Ті свічки стояли, як Андрій при їх таки блиску побачив, на залізних, у кам'яну стіну вбитих свічниках, за ними ж у невеличкім заглибленню стояв звичайний хрест, зроблений із чорного каменя.
Перед тим хрестом Андрій прикляк, помолився щиро й зложив присягу, що мала мати великий вплив на його долю.
