границі не було вже ні села, ні жодної людської оселі. Подорожні були, як їм видавалося, одинокими людськими єствами серед того буйного й різнобарвного світу.
— Ви, бачу, мали мені щось сказати, — зачав Петрій.
— Так, — відповів Ізак. — Ви питали мене, що мені так до вашого добра, і я хочу вам сказати. Послухайте лиш, будьте ласкаві, оцеї повістки.
Петрій поглянув здивовано на жида. А Ізак зачав оповідати:
— Перед кільканадцятьма роками стояла за селом Розгірчем велика, мурована корчма. Молодий орендар, що в ній сидів зі своєю родиною, славився на цілу околицю дуже багатим і чесним жидом. Говорили, що в нього великі скарби, що він знайшов один сховок Довбуша й забрав із нього немало золота. Але то була неправда. Він був собі, правда, не дуже бідний, але й не багатий. От сидить він собі раз у суботу вечером при шабасі, а коло нього молода Рухля, його жінка. Було то восени. Зимний дощ цідив, як із відра, а вітер кидав грубими краплями в очі, як тільки було надвір показатися, та термосив запертими віконницями корчми.
— Не дай, Боже, тепер бути кому в дорозі в таку слоту! — сказав жид.
— Мені якось аж лячно тут самій на тій пустині, так далеко від людей, — прошептала Рухля, надслухуючи з тривогою.
В тім крізь свист вітру й плюскіт дощу почулися надворі людські голоси. Хтось сильно застукав до брами.
— Грицю, біжи, відчини браму! — сказав жид до парубчака, що служив у нього.
