Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/296

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Грошей не знайшли, тільки їх зловили.

Петрій трохи завагався, почувши ті слова. Він не знав, що тепер почати, а Ізак так говорив далі:

— Моя рада: ходімо зараз до Сигота. Я там також маю справунок, підемо разом; а по дорозі я вам ще маю дещо розповісти. Зрештою, я маю в Сиготі багато знайомих і пораджу вам, де й як обернутися та що робити, аби дістати назад свої гроші в руки.

— Але що вам займатися так щиро моєю справою? Вона вас ані болить, ані свербить.

— Що мені? — сказав, усміхаючися, Ізак. — Ніщо. Хіба то велика річ! Ходіть лише, зберіться раз-два, я вам по дорозі все розповім.

— Добре, зараз! — сказав Петрій рішучо. Покликав жінку й слуг і дав їм потрібні розпорядки в господарстві, казав пильнувати хорого, спакував у свою борсукову торбу, що було потрібно на дорогу, взяв на раду Ізака пістолет за пояс, бо Ізак мав також пістолет, попрощався ще раз з Андрієм і жінкою, але обіцяв, що незабаром поверне, взяв у руки палицю, перехрестився й пішов услід за Ізаком, що скорими кроками вийшов уже на дорогу.

Мовчки вийшли оба за село. Дорога крутилася вузькою гадюкою поміж високі, порослі борами гори, понад потоками, що бурилися ще з ночі від зливи та шуміли, серед величавої, чарівно-гарної і дикої бескидської природи. Чисте небо всміхалося своїм безмежним блакитом до темної зелені борів. Співи нечисленних птахів у темній, таємній глибині лісів були одинокими ознаками життя в тій широкій, гористій околиці. Аж до угорської