кійно хорий старець усе ще без пам'яти, кидався раз-по-разу, а в його суставах знов можна було бачити вчорашні корчі, хоч уже слабші, як учора. Не встигли ще пообідати, як нараз на оборі загавкав пес. Петрій виглянув крізь вікно й побачив свого вчорашнього товариша з дороги, Ізака Бляйберґа, що обганявся довгою хворостиною від пса.
— Підеш, Лиску! — крикнув Петрій.
Та Лиско все ще гнівно бурчав, хоч послушний волі ґазди відвернувся від прихожого й ліг на приспі, шкірячи до нього свої гострі зуби.
— Добрий день, пане Кириле! — сказав Ізак, уходячи в хату.
— Доброго здоров'я! Сідайте, прошу, нехай усе добре з вами сідає, — говорив приязно Петрій.
— Нема коли. Я до вас за справами.
— Що таке, кажіть!
— Ваша згуба знайшлася, а властиво люди, про котрих ви говорили, вже зловлені й сидять у Сиготі. Як я вам казав. Ще вчора вечером мені телеграфували знайомі. Їх зловили в лісі на границі. Якась стара жінка навела стражників на їх криївку.
Петрій моргнув жінці, аби вийшла з хати, й вона послушна вийшла. Вона вже віддавна привикла до таємної поведінки свойого чоловіка і, діставши від нього наказ, ніколи ні про що не допитувалася.
— А то, певне, ваш син? — спитав Ізак, поглядаючи скоса на Андрія, гей би дивувався, чому й він не йде собі.
— То Андрій, укінчений гімназист. Говоріть далі! А гроші також стражники знайшли?
