Кров застигла в жилах Андрія… Він запирав у собі дух, а його розворушена уява показувала йому в невиразнім світлі картини з його минувшини, що мигали перед його душею, лишаючи по собі сірий, невиразний сумерк.
— Ходімо звідси, сину, — прошептав Петрій.
Вийшли. Андрій ішов тихо, мов мара. Його слух і серце потрясало дуднення кам'яних стін за їх кроками. Довго йшли, нічого не говорячи, і нарешті побачили перед собою зачинені двері. Петрій вишукав ключ, відчинив, а блідаве світло пробилося до них. При світлі пізнав Андрій, що він у старій, опущеній із давна пивниці під своїм домом.
Незабаром оба Петрії були вже у світлиці, і ніхто не добачив, звідки вони прийшли. Лиш стара мати, побачивши, що лице Андрія бліде, як у трупа, злякалася й запитала, що йому. Він ледве дихав від внутрішнього зворушення. Але батько виручив його, оповівши матері небезпечну пригоду з Довбущуками.
— І коли ті люди вже раз перестануть нас переслідувати? І чого вони хотять від нас? — зідхнула Петріїха, а серце її забилося з ляку на саму думку, в якій небезпеці були дорогі їй люди.
Батько й син сіли обідати. Трохи запізнилися та й добре проголодніли. Домашні вже були по обіді й порозходилися до щоденної роботи. Лиш Петріїха сиділа дома, а на запічку, на теплій, м'якій постелі лежав неспо-
