— І всі скарби вже тут?
— Усі. Лишився тільки один сховок у недалеких горах, але, що до нього дуже близько, я лишив його на остаток. Та Довбущуки якимось способом пронюхали й обікрали його.
— Відки ж ви знали про ті печери, про ті хідники?
— Мій батько показав мені їх, так як ось я тобі показую; а йому знов його батько, Довбушів повірник.
— І ніхто, крім вас, не знав про них?
— Здається, ніхто, — сказав Петрій, а на його лиці зарисувалася тінь вагання. — Та, — додав тихіше, — мені здається, що ще хтось окрім мене заходить сюди, і то частіше, як я сам.
Андрій зачудувався.
— Як? Може який злодій?
— Ні, сину, тих скарбів він не рушить. Це все, як тут стоїть, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, і до цього часу ще ніщо не пропало. Але…
— Але що? Як же вам знати, що ще хтось сюди крім вас заходить?
— Бо не раз у віддалених хідниках, куди я сам ніколи не посмів запускатися, чую стукіт тяжких кроків, не раз тут за тими стінами чую якийсь воркіт, немов глухий чоловічий голос.
— А ви там не були за стінами?
— Ні, навіть не знаю, чи й куди там можна дістатися.
Син і батько замовкли. Тисячі почувань і здогадів мішалися в їх душах.
— Чуєш? — сказав нараз Петрій.
Стало тихо, як у гробі. Із-за стіни почулося глухе, ніби людське муркотання. Стіни глухо задудніли від ходу якихось тяжких ніг.
