сіть туди під шопу[1] на мерву, нехай трохи перевітряться!
Хлопці скочили до жида, зв'язали його й напівзомлілу Рухлю, і без милосердя, з диким сміхом винесли під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кости пронизувала напівголих. Вони бачили свою згубу й з німою рішучістю вичікували її.
Тим часом опришки перешукали цілу корчму, перешукали всі закутки, поперевертали й повалили все, що здатне в господарстві, а для них непотрібне, та крім невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ні шеляга.
— Га, клятий жид, — заверещав розлючений рудий, — правду казав, що приготовився на наш прихід! Ану, хлопці, беріть соломи, вогню, беріть, що треба, будемо по щирості допитувати наших чесних господарів, де поділи гроші?
Із криком кинулися опришки до жидів. Декотрі встигли вже добре підхмелитися горілкою.
Рудий приступив до жида і, бачучи, що він зовсім не рухається, мов неживий, копнув його ногою.
— А що, нехристе, думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? Ні, братчику, ми не такі, щоб за нізащо трудилися! Скажи, де гроші сховав?
І за цим словом зірвав йому хустку, якою зав'язано йому рот.
Жид вився по землі, котру дощ розполоскав у рідке болото, стогнав і цокотів зубами, та не сказав нічого.
- ↑ Шопа — клуня.
