— Скажеш, чи ні, собача кров? — верещав рудий.
Жид мов би онімів і тільки скляними очима водив із виразом тупої байдужности й розпуки по обличчю грізного ватажка.
— Питаю тебе останній раз, скажеш, чи ні, де гроші?
— Ласкаві панове, убийте мене, посічіть мене на кавалки, як знайдете у мене хоч півфеника[1] більше, крім того, що в столику!
— Певне, не знайдемо, як ти їх позаховував, — гукнув один із напівп'яних пройдисвітів, — але ж бо в тім річ, аби ми знайшли!
— Клянуся Богом і всім, що в мене святе, дороге й миле, що в мене нема більше грошей, нема ніякого сховку ані навіть наміру вас дурити!
— Бачите, як м'якне собака? Та швидко він ще ліпше скрушіє! Хлопці, ану до роботи! Де солома, загрійте його трохи в ноги! Або ні, знаєте що, беріть насамперед його прокляту жидівку! Бачите, як поблідла й скорчилася, мов муха в окропі! Вона нам швидше все виспіває, як лише її припече. Добре то старі люди кажуть, що жид лише печений добрий!
Опришки вхопили без милосердя нещасливу, напівмертву Рухлю. Вона мабуть іще не прийшла до себе, бо голова її звисла, лице посиніло. І слівця не писнула, як її брали. А інші вже зачали перевеслами із сухої соломи обкручувати їй ноги.
— Боже мій, моя Рухля! — крикнув у крайнім відчаю жид і, зібравши останні сили, закричав знов:
- ↑ Феник — пфенніґ — півкопійки.
