його ношу на грудях, і дивлюся і… нагадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене мойого мешкання, мойого спокою і мойого щастя на ціле життя! Добродію, — додав Ізак зі сльозами в очах, — ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви бодай ще на хвилю врятували життя моєї Рухлі! Та вона нещаслива не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі й зимні… вона, як весняний цвіт, звалений морозом, незабаром зів'яла на моїх руках!
Петрій живо пригадав собі ту пригоду. Він саме в той час із одним тільки слугою подався до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна з Довбушевих криївок, хотів із неї забрати гроші й перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, сам осторожно, узброєний у рушницю-подвійку й пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя; вертаючи вже з грішми, почув страшний крик Ізака й поспішив скоро на поміч нещасному.
— Я вам того ніколи не забуду, — казав жид, — я вам завдячую своє життя, чому мені вам не віддячитися? Лише що значить та мізерна річ, у якій вам хочу помогти?
— І те багато значить, приятелю, — відповів Петрій, — бо показує ваше щире серце! Але будьте ласкаві, доповіджте, що з вами було далі.
— По смерті моєї небіжки Рухлі життя моє сталося одним неперерваним пасмом жалю, горя й смутку. Я лишився без дому, без засобів, без нічого, я не мав ні батька, ні матери, ні жодної рідні на світі, став круглим сиротою. Корчма згоріла не вся, та незадовго